неділю, 13 жовтня 2019 р.

Прощання капітана


Маріупольський поїзд зупинився на проміжній станції, стоянка – двадцять хвилин. Люд вивалив на перон. Тут повно військових. Купкуються пасажири, в-основному, чоловіки – на перекур вийшли та ноги розім’яти.
А трохи далі стоїть військовий, капітан. Років тридцять п’ять, не більше. Поруч з ним дівчина... Мовчать…
– Рибка! Варенички! Пиріжки! – бігають по перону тітки зі своїми продуктово-харчовими пропозиціями.
Пасажири сновигають туди-сюди, з сумками, валізами. Поспішають знайти свій вагон.
А ті двоє стоять осторонь, ніби світ наш їх не стосується. Тримаються за руки. Міцно тримаються, ніби бояться випустити. І – мовчать...
Не можу відірвати погляд. Воно й не зручно якось, але крадькома спостерігаю.
– Хлопці пиво, цигарки, – по-змовницьки говорить наступна торговка, чим відволікла мою увагу на кілька секунд.
Знову глянув на цю пару – стоять як стояли. Мовчки, дивляться одне на одного, ніби у якомусь своєму, окремому світі, а іншого для них і не існує. Обнялися, міцно стиснули один одного. І мовчать. І у мовчанні цьому прощальному таке красномовство!
Світ навколо них сновигає, шумить, репетує. І ніхто їх не помічає, цих двох. Людський потік обтікає їх з обох боків. І ніби вони тут, а ніби й ні. А я не можу відірватися, дивлюсь на них і теж не чую навколишнього галасу.
Розімкнули обійми. Дивляться один одному у вічі. Мовчать. Здається триває це вічність. А насправді – тільки 15 хвилин.
По станції оголосили відправку маріупольського. Ось-ось рушимо. Капітан ворухнув губами, щось прошепотів. І зробив крок у сусідній вагон. Дівчина залишилася на пероні. Вони розсталися, але на пероні залишився отой їхній невидимий світ.
А у вагоні вже гудуть про своє. Ось докучлива бабця розказує про сина, який «только что освободился, приперся мне на голову». Інша тітка на доньку  скаржиться, що заборонила онукові з нею, його бабою спілкуватися. З сусіднього купе щось про Порошенка лунає, видно про політику заговорили. З тамбура потягло тютюном – курять крадькома мужики, не накурилися на пероні.
А мені з думок не йде ота пара. Їхнє прощання мовчазне.
Різні є військові, і служба у них різна. Є такі, що їдуть весело (а що, мають право!), інші – в задумливості. А цивільним пасажирам і взагалі байдуже до того, за кілька хвилин вони й забули, що була така-то станція, на якій якийсь військовий прощався з дівчиною.
Поїзд котив на схід, на Маріуполь. А у мене з голови не виходило прощання капітана.
Куди їхав капітан, зрозуміло. І кохана його розуміла…

Автор – Віталій Голод

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.