80 років тому німецькі війська окупували Великий Токмак

У холодні жовтневі дні 1941 року у ході воєнних дій німецькі війська окупували наш край. Ця дата якось пройшла непоміченою на Токмаччині, але не для редакції Народної газети "Наше місто Токмак".

Два роки жили у окупації токмачани. Як вони жили? Про це автор зібрав спогади чотирьох токмачан (які вже відійшли у вічність), що вилилося у невелику розповідь, яку й опублікувала газета для своїх читачів.

Перед приходом німців йшла евакуаційна робота. Це стосувалося переважно вирощеного урожаю, до збирання якого залучали міську молодь. Також тривала передислокація заводу імені Кірова разом зі спеціалістами у дагестанське місто Махачкала.

31 серпня, як згадувала токмачанка Лідія Іванівна Щава (тоді їй було 14) місто бомбили німецькі літаки. Її батько, голова Великотокмацького міськвиконкому Іван Кузьмич Щава, відправляючи дружину з п'ятьма дітьми під Ростов до родичів, запевняв, що до жовтневих свят забере їх назад. Сам же залишився у місті організовувати евакуацію, знищення залишків устаткування, роздачу товарів з магазинів.

Евакуація для сім`ї Щави виявилася невдалою - німці швидко захопили Ростов і біженці змушені були повертатися додому. При переїзді померла менша з доньок, якій не було й року. Іван Кузьмич теж потрапив у оточення під Бердянськом, повернувся у Великий Токмак, але жив нелегально, став одним з керівників підпілля.

Мала евакуюватись до Махачкала і сім`я Олександра Миколайовича Земляного, адже він був начальником заводського цеху. Проте через хворобу річної доньки (а лікарі говорили, що вона не перенесе переїзду) дружина Надія Михайлівна змушена була залишитися. Чоловік заспокоював тим, що німці протримаються не більше двох місяців.

Хоча населення меншало (евакуйовувалися заводчани та насильно вивозились етнічні німці), більша його частина залишилася на місці. Зокрема родини Яковлєвих, Гаркавих...

Що воно за люди - німці?

6 жовтня німецькі війська були вже під Токмаком. Радянські війська відступали, але оточення не уникли. З 7 по 14 жовтня внаслідок масованих ударів ворожих військ були оточені на території Токмацького, Чернігівського, Куйбишевського районів 6 дивізій 9-ї та 18-ї армій. За офіційними даними 7 жовтня німці увійшли у Великий Токмак. Це сталося наскільки швидко, що вони вступали у місто без особливих боїв - так згадували старожили.

Надія Михайлівна Земляна: Перед приходом німців дуже довго бомбили Молочанськ, трохи дісталося й Токмаку. Одна бомба наприклад вибухнула на городі сусідів Пушкіних, когось із них поранило. Під час бомбардувань жителі прилеглих вулиць (а ми жили тоді на Пролетарській) бігли ховатися до парку. А згодом повз парк пройшла колона танків і мотоциклів. Страшно було, я боялася й на вулицю визирнути, а були такі, хто зустрічав німців з хлібом-сіллю. Відбувся мітинг з проголошенням нового порядку, де виступали й токмачани. Мітинги проводили на вулиці Нансена (де два чотириповерхові будинки). Німецьке начальство виступало якраз з балкону.

Людмила Юхимівна Яковлєва: День вступу німців у Великий Токмак (це здається було 10 жовтня) видався холодним, зривався сніг і дощ. Проходили колони окупантів. Вони були у тоненькому одязі, видно що померзли, аж посиніли. Мій молодший брат виліз за ворота, а до нього підійшов німець і тицяє дулом автомата в живіт. Таким було наше перше знайомство.

Михайло Семенович Гаркавий: Ми жили на околиці по Володарського. Вперше побачили німців здаля: по об'їзній дорозі тяглася довга колона техніки і солдатів - говорили, що на Пологи. Особливого страху не було, але гадали: що воно за люди ці німці, і що тепер буде? У самому місті військових залишилося небагато. У центр ми ходили рідко - від гріха подалі, сиділи більше вдома, щоб менше бачитися з новими господарями. У місті утворили міську управу, яка розташовувалася в будинку, де потім був магазин "Комсомольський" (зараз там банк КредіАгріколь, - ред). Бургомістром призначили завідуючого заводським клубом Лукашенка, а пізніше його змінив німець - Ріхтер, здається. З місцевих жителів набирали поліцаїв, а поліція знаходилася там, де зараз теж відділ поліції. А на розі вулиць Шевченка і Леніна, де до війни був відділ НКВД, отаборилася жандармерія. Обрали й квартальних, які безпосередньо контактували з населенням, розвішували накази та оголошення. Перший наказ , пригадую, вимагав зареєструватися в міській управі євреїв та комуністів. А ще була "рекламна кампанія" - молодь запрошували їхати на роботи до рейху, обіцяли ледь не райське життя. Та, схоже, бажаючих було мало, бо вже з весни 1942 року до Німеччини вивозили силою.

Два роки виживання

Життя стихло, проте не зупинилося. У місті працювали магазини, хлібопекарня, підприємство з пошиву шкіряних виробів, в цехах заводу Кірова - майстерні. Діяв ринок, на якому щоправда не стільки продавали, як міняли, в основному домашні речі  на провізію.

Місцевим німцям жилося значно легше, ніж слов'янському населенню. За словами Н.М.Земляної, їм давали корів, виділяли спецпайки по талонах, їхні діти бігали по вулиці з шматками ковбаси. А ось Н.М.Земляна, як і Л.І.Щава з матір'ю, ходили по селах допомагали господарям, білили штукатурили, заробляючи потроху хліба, картоплі, молока.

Німецька влада роздавала землю - бери скільки хочеш. Та чи багато обробиш руками. Родина Гаркавих висаджувала картоплю та кукурудзу під лопату, тож на харчування було. Хати люди опалювали переважно хмизом та кізяком. Сотні євреїв були розстріляні (неподалік, під Молочанськом є своєрідний Бабин Яр). А порожні будинки займали німці або просто грабували.

Звичайно, по-різному вели себе токмачани. Багато хто співпрацював з німецькою владою. Але для більшості населення це було виживання.

Н.М.Земляна згадувала, як хтось доніс німцям про єврейське походження Ніни Дубровинської, після чого трьох її дітей розстріляли і вона збожеволіла. Один німець ледь не застрелив Надію Михайлівну, коли відбирав зароблену нею на селі качку. Навпаки, інший вже немолодий німецький солдат  показував їй фото своїх дітей, як міг пояснював, мовляв навіщо ми воюємо, хай Сталін з Гітлером б'ються.

М.С.Гаркавий попав під облаву і в травні 1942 року з двома сотнями молодих токмачан був відправлений на роботи до рейху, на територію сучасної Польщі. З приходом Радянської Армії був призваний до війська. Потім - поранення, госпіталь, демобілізація у листопаді сорок п'ятого.

Л.І.Щава теж потрапила на облік для відправки до Німеччини. Лікарка Суднікова "забракувала" дівчину (так вона багатьох врятувала від рабства), але її колега навпаки вказала, що це ж донька Щави, хай і хворою їде. Вже готуючись до відправки Лідія зустрілася з батьком (єдиний раз за всю окупацію), а через кілька днів, після зради підпілля викрили, більшість учасників заарештували. І.К.Щава загинув відстрілюючись від поліцаїв 23 березня 1943 року. Дружину заарештували і згодом розстріляли. Коли після загибелі батька та арешту матері поліцаї прийшли за дітьми, зовсім незнайома жінка заступилася за них, прохала віддати хоча б 4-річого брата Ліди - не дали, всіх тримали у будинку інвалідів. А поряд жила зрадниця, через яку загинуло подружжя Коваленків.

У Будинку Земляної часто зустрічалися підпільники, через неї передавали листівки. Після викриття підпільної організації Надія Михайлівна була в списках на арешт, але за неї заступилася і фактично викреслила зі списку співмешканка бургомістра Ерна Шевченко, з якою вони разом працювали на заводі до війни. Ось така доля.

20 вересня 1943 року німці відступили з Великого Токмака. За спогадами старожилів - без великих боїв. Важкі бої були вже за Молочанськом, на Пришибських висотах. А два роки окупації, як і сама війна залишили гірку пам'ять у наших людей.

Віталій ГОЛОД.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел.