У Бога нема інших рук, крім людських: З початком війни майже кожен токмачанин став волонтером

Публікуємо журналістські дослідження і спогади про окуповані території, зокрема й про перший місяць окупації Токмака.

У перші дні окупації Токмак, що на Запоріжжі, залишився без електроенергії, бо уході боїв були перебиті ЛЕП. Відповідно, перестав працювати водогін (воду розвозили цистернами). Світла не було 5-6 днів, а на деяких вулицях і до десяти. А без світла у багатьох магазинах потекли холодильники, тож почали швидко розпродавати товар. Черги у магазинах, черги за хлібом та водою.

Здавалося б, всі на нервах, але у довгих чергах якихось конфліктів не спостерігалося. Навпаки, люди проявляли взаємовиручку і допомогу ближньому. Сусіди ділилися хлібом, якого і місті було обмаль, або якимись харчами.

Один підприємець безкоштовно власним трактором підвозив воду по місту. А у мікрорайоні «Ковальський» якийсь чолов’яга возив воду просто невеликою діжкою на легковику.

Директор магазину на вул.Шевченка вмикав генератор під магазином і допомагав підзарядити телефони не менш як сотні містян щодня. Було, що безкоштовно привозили на вулицю кілька лотків хліба. І таких прикладів кількадесят.

Одразу ж виникла волонтерська організація у приміщенні шахового клубу, яка організувала придбання та роздачу гуманітарної допомоги. Там зібралися активні токмачани (їх було більше 20 чоловік), телефонували підприємцям, у яких ще були продукти, формували продуктові набори і роздавали соціально-вразливим сім’ям. Дізнавшись про цей гуманітарний штаб, багато людей зносили туди якісь свої продукти.

Оскільки місто практично завмерло, майже всі стали тимчасово безробітними, тож і з’явився час та можливість проявити себе у якості волонтерів. Реально складна ситуація сконсолідувала людей, проявилися їхні найкращі риси.

Але найбільше вразила активність токмачан щодо допомоги маріупольським біженцям. Вони їхали постійним потоком через Токмак з 15 березня.

Бомбардування Маріуполя, відсутність газу, світла, води змусили людей втікати від війни. Не чекаючи гуманітарних коридорів, на свій страх і ризик власним транспортом їхали у бік Запоріжжя. Але навіть виїхавши з Маріуполя о 6 ранку, вони не встигали проїхати за день 260 кілометрів. Через блок-пости, розбиті дороги, вирви від снарядів та самі снаряди на дорозі переважна більшість до початку комендантської години встигала доїхати тільки до Токмака. А дехто й не встигав, цілими колонами залишалися ночувати у полі, на дорозі.

На той час у Токмаці вже відновили світло, інтернет та зв’язок і люди принаймні знали, що відбувається у Маріуполі. Але варто було побачити перших маріупольських біженців, щоб відчути це. Цілі колони автівок, часто без скла, посічені осколками, з білими стрічками та написами «Діти». І перелякані люди!

На об’їзній автотрасі біля розбитого кафе «Нірвана» група молодих токмачан організувала пункт – з безкоштовною їжею, водою, а також пропозицією нічлігу. Це було найбільш актуальним.

У Церкві Христа віряни готували обіди, маріупольські біженці могли перепочити, а головне – оговтатися від жахів свого рідного міста. Тут їм було вперше за три тижні світло, тепло і тихо. Маріупольці вкладалися на матраци на підлозі і вже були щасливі тим, що вони у спокої.

Також у двох дитячих садках міська влада організувала розміщення біженців, їх також годували і влаштовували на нічліг, хай хоч і на маленьких ліжках.

Сотні токмачан – сотні! – несли їжу. І це при тому, що й у самих гарантій подальшого забезпечення продуктами не було.

Оскільки місць всім не вистачало, десятки токмачан як на чергування приходили до дитсадків – забрати когось до себе додому, хтось пропонував кімнату, а хтось і цілу квартиру чи будинок для родини. Причому, навіть доводилося вмовляти маріупольців піти до квартири з гарячою ванною. Розташувавшись у теплі, хай навіть на підлозі, вони ніби боялися втратити це місце. Після трьох тижнів у підвалах та сховищах, без світла та тепла, токмацька підлога їм була раєм. А ще – боялися, щоб вранці не відстати від своєї колони.

Так само на ранок токмачани ділилися запасами бензину з біженцями, кому не вистачало доїхати до Запоріжжя, при тому, що у самому Токмаці його вже не було. Зрештою був не один випадок, коли люди, які віддали свій бензин маріупольцям, самі потім змушені його були шукати, коли вже й самі виїздили з окупації.

Ледь не кожен токмачанин у ті дні став волонтером. І те, що хороших людей у нас багато – це факт. 

Варто нагадати, що одного з волонтерів – Олександра  Макаренка – невдовзі  викрали російські окупанти і понад чотири місяці тримають і катують у будівлі поліції. Викрадали Олега Громовенка та інших. Три тижні тримали у полоні волонтера церкви Сергія Кондратюка.

Зрештою багатьом активістам і волонтерам довелося вимушено залишати своє місто.

Велика кількість токмачан опинилися у Запоріжжі і багато з них теж об’єдналися у волонтерські організації. Зокрема, у Центрі підтримки мешканців тимчасово окупованих територій. Його й створили ті токмачани, які формували отой ще перший гуманітарний штаб у Токмаці.

Всі ці місяці вони намагаються підтримувати жителів громади – і тих, хто виїхав до Запоріжжя, і тих, хто залишається на окупованій території. Намагаються залучати підприємців, співпрацювати з міжнародними фондами, навіть вдалося підключити проєкт, з яким допомогли коштами для відбудови житла, що постраждало під час війни. Звісно, передавали допомогу, наскільки це було можливим, до самої громади – ліки та їжу. Хоча на російському блок-посту у Василівці часто блокували рух, але такі доставки робили.

Працюють у Запоріжжі й інші волонтерські групи токмачан, які надають підтримку землякам. І запрошують приєднуватися до волонтерства інших небайдужих земляків. Адже хороших людей – багато!

Як кажуть, у Бога нема інших рук, крім людських.

Віталій Голод, Запорізька область.