В ніч на 26 квітня 1986 року внаслідок вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції, розташованої у місті Прип'ять за 160 кілометрів від Києва, відбувся радіоактивний викид. Зупинити активне виверження радіоактивних речовин вдалося лише у кінці травня ціною життя та здоров'я тисяч людей. Радіоактивного ураження зазнали близько 600 тисяч осіб, насамперед ліквідатори катастрофи.
Житель Прип'яті, а нині токмачанин Анатолій Петрович Третяк одночасно є і переселенцем з зони забруднення, і ліквідатором наслідків аварії. У Чорнобильській зоні він провів чотири місяці, тож всі ті події походили на його очах.
По закінченні школи міліції Анатолій Третяк разом з дружиною Ольгою потрапили до міста Прип'ять на Київщині. Це молоде місто тільки будувалося, тут діяла Чорнобильська АЕС. Сюди їхала практично сама молодь. Анатолій Петрович згадує, що у тих місцях природа була просто казкова: навколо хвойні ліси, поряд річка Прип'ять, чисте повітря.
Він працював у патрульно-постовій службі міського відділу міліції, дружина – бухгалтером. Незабаром їм дали квартиру буквально за кілометр від ЧАЕС. Як кажуть, живи та радій. Так і було у Прип'яті до 26 квітня 1986 року...
– Тієї ночі я перебував на чергуванні по місту, – розповідає Анатолій Третяк. – Десь після першої години ночі ми почули якийсь хлопок з боку атомної. Вуличне освітлення замигало, напевно щось сталося. Ми вирішили забігти на дев'ятиповерхівку, щоб звідти оглянути територію. Дійшли, здається, до 7-го поверху, як на АЕС пролунав другий вибух, ми побачили яскраве свічення, підіймалась велика хмара диму.
Ми з товаришами кинулися до відділу міліції, а до АЕС вже мчали пожежні, машини "швидкої". Працівників міліції зібрали по тривозі, роздали протигази і поставили у оточення. А коли на ранок стало світліти, наказали їх здати, адже вигляд міліціонера у протигазі викликав би паніку серед населення. А так – ніби нічого й не відбувається, і паніки не було. Зранку жителі ходили по вулицях (це була субота), працювали магазини, на ринку було багатолюдно. Але чернігівський поїзд у Прип'яті не зупинився, "Ракета" з Києва не прийшла. Місто ніби відрізали від світу.
– Анатоліє Петровичу, я знаю що у Києві, щоб не сіяти паніку, першотравневу демонстрацію не відмінили. А як було у Прип'яті?
– Ні, демонстрації не було. Вже надвечір 26 квітня готували евакуацію людей, техніка підтягувалася, але чекали вказівку з Москви. Евакуація почалася 27 квітня. Було оголошено, що жителі на три дні з документами, сухим пайком та речами першої необхідності речами будуть вивезені у іншу місцевість. Їх вивозили за 50-60 км та розселяли у навколишніх містах та селищах. (Потім з'ясувалося, що тих, кому не вистачало місця, повертали назад у 30-кілометрову зону, у села, які нині стерті з землі).
Я чергував на в'їзді у м. Прип'ять. У нас були списки будинків і кількість мешканців у них. Коли підходили автобуси, ми давали водіям адресу і направляли потрібну кількість транспорту. Першими забирали жителів мікрорайону, розташованого ближче до атомної. Так, майже 50-тисячне місто евакуювали практично протягом двох годин. А ми знову обходили всі будинки, дивилися, де горіло світло, виявляли тих, хто не виїхав. Переважно це були старенькі, яких залишили вдома з запасом їжі та з надією, що все повернеться на свої місця. Але надійшла команда евакуйовувати всіх, тож ще три автобуси людей було вивезено ввечері.
Місто стало порожнім, працювали тільки персонал електростанції, лікарня, пожежні та міліція. А 30 квітня евакуювали й нас: Прип'ятьський відділ повністю змінила черкаська міліція. Нас підміняли, бо ми вже добре хапнули радіації. Крім того, треба було влаштувати свої родини, а за три дні повернутися назад.
– До речі, а де ж ділася Ваша сім`я?
– Хоч я сам направляв евакуаційні автобуси, але так і не знав, куди відправили мою сім`ю. Виявилося, їх вивезли у село біля смт Поліське, але там я вже нікого не застав.
Ольга у цей час була вагітна і ми домовлялися, що у разі чого, вона поїде до своїх батьків у Новомихайлівку Чернігівського району. Я вилетів літаком на Запоріжжя і ми зустрілися на автовокзалі. Приїхали у Новомихайлівку якраз на свято 1 травня. Нас радо зустрічають, ніхто й не здогадується, що на Чорнобильскій АЕС жахлива аварія, адже тільки наступного дня по телебаченню сказали правду.
– А ви знову повернулися в зону?
– Так, 4 травня я був у Прип'яті. До цього часу вже евакуювали жителів м.Чорнобиль та навколишніх сіл. Незабаром у нас взяли кров на аналізи, і відправили у київський госпіталь на тиждень підлікувалися. У Києві ж у цей час пройшов і парад до Дня Перемоги, і велогонка Миру. Коли ми знову повернулися до Прип'яті, там вже вахтовим методом працювали ліквідатори. Спочатку вони жили у Чорнобилі і на теплоходах, що стояли на Прип'яті, а потім для них побудували нове "чисте" місто Славутич.
Наш відділ міліції поселили у школі села Луговики за 30-кілометровою зоною. Ми забезпечували охорону порядку в м. Прип'ять та оточуючих селах.
У червні евакуйованим було дозволено приїхати, забрати деякі речі – тільки по два мішки. Заборонялося брати холодильники, телевізори, килими, светри, кофти, адже вони зберігали радіоактивний пил. А ми з дозиметрами перевіряли, щоб речі, які вивозитимуть, не фонили. Потім з квартир все виносилося і ліквідовувалося. До речі, у деяких квартирах радіації взагалі не виявили, на відміну від тих, що вікнами виходили у бік АЕС.
На виїзді з 30-кілометрової зони машини та автобуси вимивали, а людей ще раз перевіряли. Там все було жорстко: розпаковували мішки, і якщо якась річ фонила, всі речі викидали у контейнер, на ліквідацію. Звісно, людям було шкода свого майна, але ж далі вони їхали у автобусах та поїздах по всій країні, могли завдати шкоди всім оточуючим.
Крім цього, ми охороняли місто від мародерів, а такі випадки були, і невдовзі всі під'їзди та перші поверхи будинків були взяті під сигналізацію. Також об'їжджали сільську місцевість, змушували виїжджати селян, які без дозволу поверталися у зону зараження.
– Чи думали Ви про те, що треба звідти їхати?
– До останнього ми сподівалися, що все відновиться і люди повернуться, місто наше буде знову жити й працювати. У кінці літа ми звільнили сільську школу, прибрали ліжка, пофарбували приміщення, тобто було сподівання, що 1 вересня знову почнуться заняття. Але цього не відбулося. У смт. Термаховка збудували новий Припятьсько-Чорнобильський відділ міліції і на службу почали набирати людей зі всієї України. А нам, корінним припятчанам, рекомендували роз'їжджатися туди, де вже отаборилися сім`ї. Оскільки моя дружина вже влаштувалася працювати в Токмак, у медсанчастину на заводі Кірова, стала на чергу і незабаром отримала квартиру (адже тоді для переселенців з зони відчуження швидко давали житло), я перейшов на роботу в Токмацький відділ міліції.
Коли я задав питання про ту небезпеку, що загрожувала ліквідаторам, Анатолій Петрович задумався… Спершу хлопці виконували свою роботу і особливо над цим не замислювалися, та й правди ж всієї не знали. Це тепер всі вони – переселенці й ліквідатори – дізналися про справжні загрози від радіації.
Кілька років тому автор разом з А.П.Третяком побував у Прип'яті. Анатолій Петрович показав свій колишній будинок, міський відділ міліції, знайомі до болю вулички. Колись процвітаюче місто нині геть зруйноване, огороджене "колючкою". Парки, сквери, подвір'я позаростали чагарниками. А чорнобильцям та прип`ятчанам залишається гірка пам'ять про втрачене рідне місто.
Віталій Голод.
