22 травня 1861 року, 160 років тому, відбулося перепоховання Тараса Шевченка на Батьківщині, яку він оспівував, возвеличував, вчив любити.
Помер він 10 березня 1861 року у Санкт-Петербурзі і там же був похований. А невдовзі, на виконання заповіту бути похованим «на Вкраїні милій», за наполяганням друзів поета, його домовину викопали, перенесли через увесь Петербург, перевезли до Києва. На руках через пів міста пронесли домовину студенти, вчені, митці. Кілька днів прощався народ з Тарасом. А 22 травня 1861 року його поховали у Каневі на Чернечій горі.
Це був своєрідний обов’язок його друзів, які виконували заповіт поета – поховати в Україні. Одночасно це був і національний політичний крок щодо Шевченка, якого так ненавидів російський царат.
У 1847 році 33-річний Шевченко був заарештований за участь у Кирило-Мефодіївському братстві – антикріпосницькій організації, метою якої було створення слов’янських демократичних республік і об’єднання їх у рівноправний союз з центром у Києві. Як відзначає «Большая российская энциклопедия», «особая роль в этом союзе предназначалась украинцам, которые, по мнению членов общества, отличались особым свободолюбием и демократизмом».
Після арешту всі організатори відправилися до тюрем та у заслання. Прямої участі Шевченка в Кирило-Мефодіївському товаристві слідство не довело, але його направили на службу рядовим до казахстанського голого степу, де він провів 10 років. За особистим розпорядженням царя, поету і художнику заборонили писати й малювати!
Чому таке ставлення до співця України?
Відповідь можна знайти у доповіді начальника Третього жандармського відділення Орлова: «Шевченко … сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольнице казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома... Шевченко приобрел славу значительного малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. Со стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетманщины, о счастии возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства».
Ось тому й намагалася імперія ізолювати Поета за його вільнодумство подалі від України та українців.
А відтак, навіть повернення померлого Кобзаря додому стало особливою подією.
Ця дата стала особливою для української культури і відродження нації.
У радянський час біля пам’ятника Шевченку в Києві, напроти червоного корпусу університету, який нині носить його ім’я, збиралися літератори, науковці, студенти, артисти.
Збиралися саме 22 травня, хоча тоді це широкому загалу не було відомо. Читали вірші, говорили і дискутували про культуру, історію, про життя. Здавалося б, що тут такого?! Але прості літературні читання сприймалися дуже ревно комуністичною владою. Стараннями КДБ під різними приводами намагалися зірвати ці зустрічі, а якщо не виходило – то застосовували відкрито силові структури. Щороку після 22 травня в Україні когось обов’язково звільняли з роботи чи виключали із вузу.
«А люди все підходили і підходили. І клали квіти. Поступово утворилася гора квітів. Хтось порівняв кількість з покладеними до пам'ятника Леніну в день його народження. Вождь світового пролетаріату відчутно програвав, хоч, як відомо, квіти за рахунок держави наввипередки несли парткоми всіх рівнів і установ та організацій Києва», – згадував дисидент Микола Плахотнюк.
Найбільш відоме протистояння 1967-го року. Ввечері 22 травня після 22 години міліція затримала кількох чоловіків та спробувала розігнати решту шанувальників Шевченко. Але люди не скорилися. Оточивши міліціонерів, вони почали скандувати «Ганьба!». Відтискуючи міліцію вийшли на майдан, що навпроти університету, перекрили проїжджу частину. Майдан вирував протестом. Приблизно п'ятсот людей рушили до ЦК КПУ. Влада швидко зрозуміла, що назріває скандал. О пів на другу ночі до будинку ЦК прибули високопосадовці. Вони запропонували мітингувальникам викласти свої претензії. На вимогу протестувальників заарештованих привезли і відпустили. Але після того, дехто був звільнений з роботи, за іншими почали стежити.
У 1971 році за два тижні до 22 травня почалися виклики тих, хто може піти до пам'ятника Шевченку. В той рік за читання свого вірша біля пам’ятника був заарештований і ув’язнений Анатолій Лупиніс. Почалися обшуки і допити багатьох студентів.
У 1972 році парк ім. Шевченка оточили воронками і нікого туди не пропускали. За спогадами Сергія Набоки, після розгону демонстрації 22 травня 1972 року вже в’язали за вишиванки та козацькі вуса. (Прикметно, що після того мітингу, 26 травня 1972 року керівник України Петро Шелест був звинувачений у «потуранні націоналістам» і звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ).
Щоб відволікти громадську увагу від 22 травня влада ухвалила офіційно вшановувати Тараса Шевченка винятково у березні – на день його народження. Проте 22 травня залишилося символом народного спротиву.
Ось як згадує у книзі "Мій хліб солоний" свій мітинг біля Шевченка наш земляк, відомий письменник та Заслужений журналіст України, автор багатьох книг Микола Гомон:
«У травневий день чергових роковин перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі в Каневі цілісінький день біля його пам’ятника навпроти червоного корпусу університету стояла юрба юнаків і дівчат. Надвечір їх стало більше. Не розходилися до дванадцятої ночі. Читали вірші Шевченка. Ще говорили про національне відродження. Я теж стояв у юрбі. Чув, як позаду мене шепотіли: хтось в університеті після обіду розкидав листівки під заголовком «Радянський фашизм». В університеті здійнявся переполох. Приїхали серйозні хлопці із дуже серйозного відомства. «Там такий шмон був», — чую. «В якому корпусі?» «На бульварі Шевченка». Я того дня був на заняттях у червоному корпусі. Віршам роздолля. Один юнак зійде з п’єдесталу, на його місце заступає інший. Потім лунають пісні. І не про честь і совість епохи, а «Реве та стогне Дніпр широкий». Відстогнав Дніпро, якесь дівча дзвінко читає «Заповіт». Відлунюється на сусідній вулиці: поховайте та вставайте… Вже друга година ночі. Якісь серйозні й кремезні хлопці підходять до нас пропонують розійтися. Дівча не зважає, вдає — нічого не бачить і не чує, дзвінко читає якогось вірша, здається, якщо не зраджує пам’ять, сосюрину класику: «Любіть Україну». Хлопці вимагають голосніше. Дівча впоралося з Володимиром Сосюрою, і відразу і перших рядах злітає з чиїхось уст українська народна пісня, її підхоплюють сто чи й більше голосів. «Задавили» кремезних хлопців. Але що це? Ті хлопці подають якісь знаки — і на нас суне автомашина. Поволеньки так суне, але з наміром або розігнати нас, або розчавити. Ми стоїмо, повзе машина. Ось уже буфер торкається перших від машини рядів, ще якась секунда — і люди будуть підім’яті буфером. Наші ряди затремтіли, ми позадкували, машина сунеться, не думає зупинятися. Так нас розганяли спецслужби. Була третя година ночі. Йшов на приватну квартиру, де жив, пішки. Було про що думати…»
Всі ми знаємо, що Тарас Шевченко писав про тяжке життя українського народу, оспівував боротьбу за свободу, передбачив знищення кріпацтва, розвал російського царизму та звільнення народів. За це гнобила його російська держава. Але, виявляється, і в СРСР побоювалися Кобзаревого духу, про що свідчать події, що відбувалися у день 22 травня, і про які дуже мало хто знав...
Віталій Голод.
(Фото ілюстративне, з відкритих джерел).
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.