У Харковому померли Лисенки, Бути, Синиці…

Коли я працював у газеті «Запорізька правда» часто в селах зустрічав людей, які пережили голодні роки і розповідали про жахіття 30-х років.

Одним з найперших таких свідків для мене стала Мотрина Матвіївна Пересад з  села Харкового, що на Токмаччині. Це був 2002 рік. Їй було 92. Вона пережила на своєму віці чимало, у тому числі й голодомор 1932-33 років. Невдовзі старенька померла, але у газеті залишилися її спогади:

– Я народилася у 1910 році, у родині було п’ятеро дітей. Часи були важкі, я в школі вчилася тільки один рік. Ми часто переїжджали, а у Харковому оселилися у 1928-му, коли мені було вісімнадцять. На селі стали роздавати земельні наділи, по гектару. Село було велике, приблизно сто дворів. За жеребом, тягнули папірці з номерами. На виділеній ділянці ми стали зводити хату. У 1929 році почали створювати колгосп, який назвали «Червоний партизан». Не всі спочатку до нього вступали – хто йшов, а хто й не хотів. А вже через рік всі селяни стали колгоспниками. Працювала у колгоспі і вся наша сім`я, хліб вирощували, орали, городи садили. А потім… був голод. Ми ледве вискочили.

– Як це сталося?

– У колгоспі робили, а нічого не платили і на трудодень нічого не давали. Колгоспний урожай весь вивезли. І ще комісія була: ходили по подвір’ях , забирали зерно. Восени 1932-го ще якісь запаси були. У нас був хороший сад і кілька курочок. Взимку зовсім їсти нічого стало. У кого корови були, тим було трохи легше. А у нас не було,  молоко доводилось купувати, продавати якісь речі. Батько навіть у Крим їздив міняти речі на продукти. І люди міняли, щоб якось вижити. Слабкі були, ледве ходили.

– Чи багато людей вмирало?

– Багато… Взяти хоча б сім`ю маминої сестри – Лисенків. У колгоспі покрали курей, люди говорили, що то рахівник, а звернули все на тітку Тетяну. Її повезли до Токмака у міліцію. А вона ж слабка та ще й мабуть переживала, злякалася. Тітчиної вини не довели й відпустили, а вона додому прийшла та й померла. Помер і чоловік та п’ятеро дітей. Живою залишилася тільки десятирічна Катя. Голова колгоспу потім відправив її до інтернату, де вона вижила…

Ще були хлопці Бут і Губій, возили кукурудзу на посів. А вони ж голодні, і щось там собі взяли. Їх засудили. А тоді судили, знаєш – на 10 років! І сім`ї залишились без чоловіків. У Бутів, пам’ятаю, сім`я велика була: всі померли, залишилися лише мати й донька.  І в сім`ї Синиці померли багато. Та й усі б у селі померли, але весною на трудодень вже почали давати по кілограму кукурудзи. Це і врятувало.

Старший мій брат Іван працював на токмацькому заводі «Червоний прогрес». А  в голод він подався у Сталіно (зараз Донецьк), бо казали, що там начебто хліб є. Але звідти писав додому, що за хлібом страшенні черги,  що ледь не цілий день стояти треба. Люди чергували сім`ями, а він один на роботі, тож стояти чергу не міг і геть заслаб. Батько ж написав йому, щоб негайно повертався, бо у селі вже кукурудзу давали. Отож, ті хто до весни дожив, вижили.

Мотрина Матвіївна багато ще розповіла про свою долю. А доля, як і у мільйонів селян, складалася важко: голодні тридцяті роки, війна та повоєнні сорокові, труднощі п’ятдесятих, важка колгоспна праця. Пригадую, що на завершення нашої розмови старенька висловила сподівання, що нинішня молодь ніколи не відчує на собі, що таке голодування, яке пережило її покоління.

Віталій Голод.