Коли я працював у
газеті «Запорізька правда» часто в селах зустрічав людей, які пережили голодні
роки і розповідали про жахіття 30-х років.
Одним з найперших
таких свідків для мене стала Мотрина Матвіївна Пересад з села Харкового, що на Токмаччині. Це був 2002
рік. Їй було 92. Вона пережила на своєму віці чимало, у тому числі й голодомор
1932-33 років. Невдовзі старенька померла, але у газеті залишилися її спогади:
– Я народилася у 1910
році, у родині було п’ятеро дітей. Часи були важкі, я в школі вчилася тільки
один рік. Ми часто переїжджали, а у Харковому оселилися у 1928-му, коли мені
було вісімнадцять. На селі стали роздавати земельні наділи, по гектару. Село
було велике, приблизно сто дворів. За жеребом, тягнули папірці з номерами. На
виділеній ділянці ми стали зводити хату. У 1929 році почали створювати колгосп,
який назвали «Червоний партизан». Не всі спочатку до нього вступали – хто йшов,
а хто й не хотів. А вже через рік всі селяни стали колгоспниками. Працювала у
колгоспі і вся наша сім`я, хліб вирощували, орали, городи садили. А потім… був
голод. Ми ледве вискочили.
– Як це сталося?
– У колгоспі робили,
а нічого не платили і на трудодень нічого не давали. Колгоспний урожай весь
вивезли. І ще комісія була: ходили по подвір’ях , забирали зерно. Восени
1932-го ще якісь запаси були. У нас був хороший сад і кілька курочок. Взимку
зовсім їсти нічого стало. У кого корови були, тим було трохи легше. А у нас не
було, молоко доводилось купувати,
продавати якісь речі. Батько навіть у Крим їздив міняти речі на продукти. І
люди міняли, щоб якось вижити. Слабкі були, ледве ходили.
– Чи багато людей
вмирало?
– Багато… Взяти хоча
б сім`ю маминої сестри – Лисенків. У колгоспі покрали курей, люди говорили, що
то рахівник, а звернули все на тітку Тетяну. Її повезли до Токмака у міліцію. А
вона ж слабка та ще й мабуть переживала, злякалася. Тітчиної вини не довели й
відпустили, а вона додому прийшла та й померла. Помер і чоловік та п’ятеро
дітей. Живою залишилася тільки десятирічна Катя. Голова колгоспу потім
відправив її до інтернату, де вона вижила…
Ще були хлопці Бут і
Губій, возили кукурудзу на посів. А вони ж голодні, і щось там собі взяли. Їх
засудили. А тоді судили, знаєш – на 10 років! І сім`ї залишились без чоловіків.
У Бутів, пам’ятаю, сім`я велика була: всі померли, залишилися лише мати й
донька. І в сім`ї Синиці померли багато.
Та й усі б у селі померли, але весною на трудодень вже почали давати по
кілограму кукурудзи. Це і врятувало.
Старший мій брат Іван
працював на токмацькому заводі «Червоний прогрес». А в голод він подався у Сталіно (зараз
Донецьк), бо казали, що там начебто хліб є. Але звідти писав додому, що за
хлібом страшенні черги, що ледь не цілий
день стояти треба. Люди чергували сім`ями, а він один на роботі, тож стояти
чергу не міг і геть заслаб. Батько ж написав йому, щоб негайно повертався, бо у
селі вже кукурудзу давали. Отож, ті хто до весни дожив, вижили.
Віталій Голод.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.