Погляд зблизька: Спогади про землетрус у Вірменії

7 грудня – річниця Вірменського землетрусу. За офіційними даними його жертвами стали щонайменше 25 тисяч людей, зруйновано було 21 місто і три сотні сіл, півмільйона чоловік залишились без житла.

У моїй журналістській книжці збереглися спогади нашого земляка Зиновія Гаврилка, який у грудні 1988 року брав участь у рятувальних заходах. Він тоді був заступником командира Ленінаканського прикордонного загону по тилу, і його службі, як і іншим військовим, довелося налагоджувати життя і допомагати цивільному населенню. 

– Епіцентр землетрусу знаходився між Спітаком і Ленінаканом (нині - Гюмрі), зовсім недалеко від нас, маленький Спітак був повністю зруйнований, а 200-тисячний Ленінакан наполовину, – розповідав майор Гаврилко. – В момент початку землетрусу у нас якраз були збори. Коли стався перший поштовх, всі інстинктивно кинулися на вулицю. Через кілька хвилин відбувся другий поштовх. Земля ходила хвилями вперед-вверх і потім назад. Встояти було неможливо, більшість на колінах виповзали на плац. Одразу попадали бетонні плити огорожі, завалився другий поверх їдальні, частково казарми, впала стіна складу боєприпасів. А старі забудови встояли. Дорога на Спітак потріскалася так, що порожнини потім довелося засипати цеглою. На добу місто залишилося без будь-якого зв’язку, зникли вода, газ, світло, тому електронні годинники зафіксували на циферблатах час землетрусу - 11.41. На території військової частини жертв не було, проте 24 наших військовослужбовців загинули у місті.

У перші ж години військові були направлені до дитячих закладів. Дітей виводили і виносили роздягненими, а на вулиці невеликий мороз, сніг. Відкрили склади, роздали куртки, поставили намети, польову кухню – військовий плац перетворився на евакопункт. Потім організували 30 груп по 10-15 солдатів, які працювали по всьому місту.

Більше всього людей загинуло у великих громадських будівлях – школах, заводських цехах, магазинах. Залишилися під уламками 600 студентів політехнічного інституту… У одному з пологових будинків була перезмінка, загинули обидві зміни лікарів, породілі і новонароджені… У російській школі загинуло 280 учнів, серед них були й діти моїх однополчан. Школярі, перелякавшись збігалися до вчительки і гинули разом – це ми зрозуміли, коли під плитами бачили в одній купі цілі класи…  У руїнах знайшли поранену дівчинку, руку якої придавило плитою. Підйомного крану не було, а дитина стікала кров’ю, і щоб її витягти рятувальник відрубав руку саперною лопатою… Навіть досвідчені рятувальники втрачали свідомість. Деякі солдати після побаченого по 2-3 дні не могли їсти. По місту ходило безліч божевільних.

Але були  й щасливі (якщо можна так сказати) випадки. Дружина начальника нашої котельні залишила доньку, якій не було й року, у сусідки і пішла у магазин. Після поштовхів прибігла вже на руїни: сусідка загинула дитини немає. Чоловік об’їхав ледь не пів Вірменії і на четвертий день знайшли її у дитбудинку за 50 кілометрів від дому. Коли маленька побачила батька, вимовила своє перше слово – тато.

Дружину одного лейтенанта відкопали без свідомості, вона була на 6-му місяці вагітності. Лікарі говорили, що якби вона не знепритомніла, то навряд чи вижила б. А після того народила цілком здорову дитину».

Окремо я цікавився поведінкою людей, випадками безкорисної допомоги і, навпаки, мародерства. Зиновій Порфирович назвав дуже багато різних прикладів, адже вчинки були різні, як і люди. Цілі бригади добровольців їхали звідусіль, жили в голоді і холоді, але ж працювали, їх ніхто не примушував. А у інших людей проявилися найгірші риси. Так, відставний майор, інженер з енергозабезпечення відмовився від роботи, зібрав речі і виїхав геть. Було, місцеві жителі копаючись в руїнах знайшли дитинча, поклали прямо у сніг і спокійно продовжували пошук свого майна. Або, якийсь дід прибіг: «Допоможіть, під завалом моя онучка!». Підігнали кран, розібрали завал, а він дістав з шафи кілька ощадкнижок і – тікати. Коли оголосили, що власникам постраждалих автомобілів нададуть можливість купити за державними цінами нові машини, в ДАІ «організували» видачу фіктивних довідок.

За спогадами Зіновія Гаврилка, було багато знайдених трупів з відрубаними пальцями, тобто мародерів- мисливців за золотими прикрасами теж було чимало. А поблизу Спітака він бачив картину, як з фургона люди розтягують пакунки гуманітарки, не звертаючи уваги на міліцію. А міліціонер пояснює майору, що якщо дістане свій пістолет, то кожен з мародерів витягне свій.

У перші дні після трагедії постраждалих людей виручали армійські запаси, а за кілька днів прибула серйозна техніка, крани, екскаватори. Рятувальні загони, будівельники, прості добровольці прибували весь час. Приблизно через місяць повністю відновили електропостачання, запрацював  водогін, за півроку запустили газопровід. І весь цей час інтенсивно йшла відбудова. Наприклад, кожна з 25 областей України побудувала у Вірменії своє село.

Записав Віталій Голод.

(Фото newizv.ru)