Мамо, давай без драми! або «Віднесена вітром» на новий лад

Часто питаюся – чи треба колись зупинитись – кинути якір і почати осіле життя? Як у книжках про принців, як у фільмах про щасливих жінок. Там, де діти, там де чоловік-сонечко і робота улюблена. Де ти незамінна і на кухні, і у ліжку. Чи дійсно воно треба всім-всім?

Певне, що ні до певного часу. Бо якби так, то зараз не пакувала б валізи. Не гадала б чи буде у нагоді моя улюблена сукня з секонду. Я переїжджаю. Вау… Ця ідея просто зносить дах. Мені лячно і цікаво. А ще адреналін скаче як тиск у моєї бабуні. Головне рішення прийнято, воно непохитне, але від цього на душі не стає спокійніше. Місяць тому вирішено покінчити зі старим життям, вирішено, що час відкривати нові горизонти і зробити крутий поворот. Як у тій пісні, пам’ятаєте? «Вот, новый поворот, и мотор ревет»…

Да «ревет» це точно. Та це Таня «ревет» на ліжку від несподіваного нападу слабкості і страху. Уф, який безжальний звір – наш власний страх. Скільки мрій він розтерзав, скільки чемпіонів так і не вийшли на свої п’єдестали. Я б того звіра точно на бійню відправила, та боюся його до чортиків.

Бійся, але роби своє. Під пильним наглядом внутрішніх демонів. З часом їх можна приручити і стати друзями.

Кожного разу було страшно виходити з зони комфорту, яку нам  нав’язує суспільство. Було страшно переїжджати до столиці, було страшно автостопом по Норвегії, було страшно не стати такою успішною, як «донька маминої подруги». Було страшно покинути те, що наживалося роками – стосунки, зйомну квартиру, тарілки, які купували разом. А стіна досі завішана квитками з кіно, концертів, подорожей.

Чи правильно? Не знаю, ніколи не знатиму напевно. Чи хочу – так. Хочу у вогонь, і у воду. Хочу жити як ніколи раніше і ставати краще, пробуючи щось досі незвідане. І нехай доля кидає вітрами, як листочок, я не буду противитись. Тільки дайте ще крихту сміливості і впевненості, щоб протистояти всім «але».

Ми живемо за правилами суспільства. Це робить нас людьми і це нав’язує несвободу. Свобода – це вміння бути несприйнятим і незрозумілим. Тоді ти зможеш іти далі, розвиватися по-справжньому. Та, нехай, рефлексувати на філософські теми «свободи і вибору» будемо пізніше…

Де жити, наприклад? Непогана проблема? Треба обрати країну. Я була у Польші, Білорусі, Болгарії, Мальті, Іспанії, Норвегії… Певне, що ближче всього мені Іспанія, там і друзів багато, і зупинитися є де. Мій дядько з родиною вже багато років як емігрували туди, тож попрошусь до них на перший час.

Вау, щось не дуже схоже на пригоди, але наявність даху над головою рівень спокою не сильно піднімає. Як бути з роботою?

ОК, якщо бути чесною, то моя кар’єра в Україні була – так собі. І, мабуть,  гірше не буде. На місці розберемось. Благо, що я з Токмака, ми тут знаємо, що таке важка праця і ніякої роботи не боїмося, правда ж?

Певне, щоб не робити зайвої драми, ми делікатно обійдемо деталі розмови з батьками. Я просто зроблю висновок, який може стати комусь у нагоді.

Підтримуйте одне одного, не нав’язуйте своїх помилок і свого світобачення. Ми всі унікальні, різні, але нам завжди треба буде друг у важку хвилину. Будьте тим другом, слухайте вдумливо. Не відмахуйтесь і ніколи не зневажайте почуттів інших. Як у Ліни Костенко:

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа – то тихе море сліз.

Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

Тож, залишимо позаду всі коливання душевного неспокою і приготуємось до нового. Попереду тільки краще і було б чудово розділити з вами, шановні читачі, наступні пригоди та життєвий досвід.

нарис про Іспанію

Вільне життя під мостом і малюнки на стінах

Ми з двома друзями їдемо на великах нічним містом. Майже дев'ята вечора, а за супермаркетом на парковці стоїть гамір. Волейболісти на майданчику розпалилися не на жарт, а з десяток машин розсипались по периметру, біля них родини повиставляли столики, лунають латинські ритми  і гигоче дітвора.

А ми прямуємо малювати графіті під мостом.

У рюкзаку з десяток балончиків різних кислотних кольорів, а рукава його кофти вже точно не відперуться від фарби. В зубах самокрутка, в динаміках KinderMalo. Це я про іспанських вуличних художників. Так склалося, що більшість часу проводжу з ними, хоч і вираженого (чи прихованого) художнього таланту не маю. Що ж, поки вони роблять графіті, а я сиджу під мостом на відрі з білою фарбою – розповім про перші два тижні в Іспанії.

Найперше враження, це, звичайно ж контраст з нашим темпераментом. Іспанці дуже спокійні. Вони наче живуть у вічній сієсті. Сієста – час післяобіднього сну. І буває, що цей спокій і безтурботність аж тіпає. Ми ж звикли всюди поспішати: ходити – швидко, наче крос у школі здаєш, готувати їжу – один раз і на весь тиждень, щоб часу потім не гаяти… Та чекайте, можна і повчитися у іспанців не розтрачуватися дарма на нерви і поспіх. І найголовніше – приймати  людей такими, як вони є. Не намагатися змінити когось, не задавлювати свою дитину «авторитетом», не битися в істериці через те, що щось не співпадає з твоїм ідеалом. Повні люди не ховаються у безрозмірних балахонах, немає нічого дикого, якщо людина у  інвалідному візку, людей з особливостями розвитку не обділяють  і не роблять з них страждальців – просто поважають їхні особливості. Звичайно, це лише моє враження… Навіть у школі стоїть спеціальний пристрій, за допомогою якого дитина на візку легко долає сходи.

До речі, про школу. Мій двоюрідний братик вчиться у середній школі, по можливості, забираю його після уроків. Десь о пів на другу бари біля шкіл забиті. Батьки приїжджають за дітворою – чи не привід зайти до бару, взяти шматочок смаженого восьминога, келих пива і поговорити з друзями. Про збір грошей на планшети, про новий кінотеатр у місті, про запрошення на день народження тощо. І це не про напиватися чи гулібенити до ночі. Це про комфорт і гармонійний розподіл часу між своїми потребами у відпочинку і родинними обов’язками.

Нещодавно мій молодшенький справляв іменини. Розповім приблизний сценарій іменин, може і вам стане у нагоді. Приходити прийнято з запакованими подарунками, адже потім, після торта, іменинник відкриває скарби і дякує друзям. І вони благополучно продовжують біситися на дитячому майданчику. Ніякої пюрешки з котлетками та олів'є. На столі самотній не доїдений шматочок піци, крихти чіпсів та кісточки від оливок. Зате мама свіженька і весела, хихоче з батьками запрошених друзяк і не хоче, щоб те все скоріше закінчилося.

Поки сиділа на відрі з фарбою під мостом і писала вам про перше враження від Іспанії, стало чути якесь шарудіння ближче до річки. Схоже, художники своїми балончиками розбудили місцевого жителя – безхатченка, що спить на плиті за стовпом та під купою картону і ковдр. Холодно біля річки, проте ж безпечно – людей тут вкрай мало. Знайомитись ми не стали, бо то був би край неповаги – вторглися у його володіння, розбудили, а тоді починати діставати питаннями…

Але я можу розповісти про життя інших людей, у яких теж, нажаль, немає дому. Їх тут не так вже й мало. Бо наприклад, на Мальті я не бачила жодного, а у Києві їх дуже багато… Якщо ти безхатченко в Іспанії, то маєш право на ночівлю у будинку для таких самих як і ти, на гарячий душ та їжу. Але будь готовий у потрібний час бути в потрібному місці, бо двері цих закладів зачиняються рано. Може тому частина бездомних людей все ж надає перевагу такій собі «свободі» ночувати там, де хочеться і їсти те, що знайдуть.

Хлопці вже закінчують з графіті, їхні псевдоніми тепер прикрашають ще одну, мабуть вже соту стіну, чи тисячну. Така доля вуличного художника:  доки бачать твою творчість – ти на вустах. Збираємо балончики, витираємо малярні валики і вішаємо на кермо моє відро-стілець. На годиннику вже друга ночі, а їхати додому ще з годину. За супермаркетом вже все затихло, наш друг, вільний від кайданів суспільства, вже знову провалися у сон під шум змілілої жовтої річки. Певне що не такий солодкий сон, який очікує нас, і я подумки бажаю йому доброї ночі.

А вам, шановні читачі, бажаю успішного дня і гарного настрою, до зустрічі. Шукатиму нових цікавинок для вас!

Тетяна Сивоконь.

(Далі буде)