ПРО ГЕНЕРАЛА ЗЕМЛЯКА ЯКОВА ДЕМЧЕНКА

Чимало народила токмацька земля талановитих, уславлених, відомих людей – і вчених, і артистів, і спортсменів. За останні роки газета «Наше місто Токмак» розповіла читачам, здається, про всіх знаменитих земляків, які досягли значних висот у різних галузях. Але ми знову й знову знаходимо нові відомості.

Розповідаючи про токмачан у військовій сфері, ми згадували і героїв війни, рядових і воєначальників. Відомості про ще одного генерала-земляка я знайшов майже випадково у енциклопедії.

Яків Михайлович Демченко з села Кайкулак (нині - Трудове). Про нього мало інформації, можливо тому, що його діяльність не пов’язана з Токмаччиною. Але те, що він народився на цій землі, вже дає нам можливість пишатися ним і нагадувати нащадкам.

Народився він 14 лютого 1919 року в родині селянина-середняка. До революції 1917 року сім'я займалася сільським господарством. Оскільки Яків Демченко був грамотним (чим не могли похвалитися багато людей того часу), у 1937-38 роках в досить молодому віці він працював викладачем в середній школі № 10, а в 1938-1939 роках у навчально-курсовому комбінаті Донецька. Одночасно навчався в педагогічному інституті.

У 1939 році був призваний на військову службу, до червня 1941 року був курсантом Астраханського стрілецько-кулеметного училища Північнокавказького військового округу. З 10 червня став командиром взводу, а фактично виконував обов’язки командира кулеметної роти.

З перших днів Великої Вітчизняної війни перебував на посаді командира кулеметної роти в 11-й армії Північно-Західного фронту, брав участь в боях за Остров, Порхов, Стару Руссу. Внаслідок поранення майже півроку (з 17 серпня 1941-го по 4 березня 1942 року) перебував на лікуванні в евакогоспіталі.

Першого травня 1942 року прийняв командування стрілецькою, а потім танково-десантної ротою, мотострілецького-кулеметного батальйону, 192 танкової бригади 61-ї Армії Західного фронту. У червні 1942 отримав звання старший лейтенант, а 20 липня став заступником  командира батальйону.

Восени 1942 року прийнято в члени ВКП (б). З 18 серпня 1942 по 14 січня 1943 р навчався у Військовій Академії ім. М. В. Фрунзе. У лютому 1943 Якову Михайловичу було присвоєно звання капітан.

До 27 березня служив при Народному комісаріаті оборони у Москві, а потім протягом місяця перебував у розпорядженні Військової Ради Західного фронту.

Після закінчення прискореного курсу академії в березні-квітні 1943 року направлений до 77-го стрілецького полку в 11-й гвардійській армії Західного фронту на посаду начальника штабу полку. На посаді вже начальника штабу дивізії з квітня по жовтень 1943-го брав участь в наступальних боях на Жиздру і Карачев.

19 липня 1943 року наказом по Західному фронту присвоєно звання - гвардії майор. Командував полком з жовтня 1943 року й до кінця війни з перервою на лікування через поранення, брав участь в боях на Вітебському та Ідрицькому напрямках в складі Прибалтійського фронту. В кінці 1943 - на початку 1944 року було двічі легко поранений. Залишався в строю.

Доволі цікавий епізод з фронтової служби нашого земляка: у квітні 1944 року «за недооцінку політроботи в полку і ігнорування політпрацівників полку» виключений з лав ВКП (б) і наказом Командувача 11-ої гвардійської армії відкликаний в його розпорядження. Виключення з партії означало практично завжди – кінець кар’єри, кінець служби або й навіть швидкий суд та тюрму.

Варто зазначити, що це не унікальний, як для того часу, епізод. Часто надіслані у війська політпрацівники, не маючи бойового досвіду, намагалися перетягували на себе керівну роль у військових підрозділах (найбільш відомий з таких – Лев Мехліс), і на цьому ґрунті між командирами та політпрацівниками виникали конфлікти. І часто командири, які більше дбали про війська і ігнорували недоречні політичні вказівки, отримували по шапці «за політику» від вищого начальства. Між тим, не дивлячись на виключення з партії, наш земляк Демченко залишився у строю, швидше за все через дефіцит толкових командирів, коли лейтенанти командували ротами, а капітани – полками.

23 червня 1944 року Яків Демченко призначений на посаду командира 247 полку 11-ої гвардійської армії, що входила до складу 3-го Білоруського фронту. Брав участь в наступальних боях з початку і до кінця Білоруської операції. На початку липня в боях на підході до річки Німан був легко поранений. Залишався в строю. Восени 1944 року брав участь в боях за Східну Пруссію. 19 жовтня в боях на підступах до Гольдену був важко поранений в ліву руку і стегно.

У лютому 1945 року присвоєно звання гвардії полковник. Тоді ж Яків Михайлович одружився на Наталії Коринфській. Вже у повоєнні роки у них народилося троє синів – Володимир, Ігор та Олег.

26 квітня 1945 при взятті Пілау (Східна Пруссія) був важко поранений. Перебував на лікуванні до березня 1946 року в евакогоспіталі у Москві. Після одужання проходив службу в Архангельському військовому окрузі. Також Яків Михайлович був відновлений у лавах компартії. Закінчив повний курс Академії імені М. В. Фрунзе. Служив на посаді командира дивізії, заступника командира армійського корпусу у Ленінградському військовому окрузі. У відставку вийшов вже у званні генерала-майора. Помер 19 грудня 1992 року.

За роки війни нагороджений орденами Червоного прапора (двічі), орденами Суворова і Олександра Невського, Вітчизняної війни. Червоної зірки, медалями За відвагу, За бойові заслуги, За оборону Москви, За взяття Кьонігсберга та іншими.

І хоча його діяльність не була тісно пов’язана з Токмаччиною, жителі села Трудового та всього нашого району можуть пишатися таким земляком – генералом Яковом Демченком.