Як це було: Цивільний спротив рашистам у Токмаці

На тимчасово окупованих територіях шириться спротив окупантам. І з перших днів окупації особливо помітні були протестні акції у Херсоні та Мелітополі Запорізької області. Але і малі міста не відставали від них. Зокрема, у 32-тисячному Токмаці Запорізької області також з початку окупації відбувалися акції на підтримку України і проти російської агресії. Цьому був свідком журналіст Віталій Голод. Далі подаємо його спогади: «Протягом трьох тижнів березня патріотичні акції проводилися щодня. А насправді у них навіть організаторів не було. Це просто був людський порив. На третій день окупації – 28 лютого – відбулися збори, організовані міською владою, щодо світла і водозабезпечення, адже внаслідок боїв була перебита ЛЕП, що веде до міста. Збори відбувалися під будівлею міської ради (сама будівля була вже зайнята російським комендантом і військовими, як і сусідня будівля поліції). Вже одразу, говорячи про проблеми з електрикою та водою, люди висловлювати свій протест проти російських окупантів. Розуміння цього й згуртувало людей. 1 березня 2022 року у черзі за водою почули, що на центральну площу заїхали російські БТРи, хлопці запропонували піти поговорити. Саме не подивитися, а щось сказати окупантам. Прийшло нас на площу до десятка чоловік, рашистів на площі не було, але ми домовилися збиратися щодня о 13.00.

Далі вже брали з собою українську символіку. 2-3 березня зібралося 50-70 чоловік, просто стояли спілкувалися. Спостерігали, як бігали до і від коменданта голова місцевої організації ветеранів афганської війни, священники. Настоятель місцевого монастиря підходив до нас і повторював очевидно слова рашистів: «А нє надо било мєдведя дьоргать за уси». Його якось тоді затюкали, він і пішов собі. А перехожі бачили цей мітинг, підходили. У наступні дні на мітинги приходило вже 100-200 токмачан, причому більшість цих людей раніше не брали участь у патріотичних акціях. А ще до нас доєднався Михайло Свищо, 70-річний голова міської територіальної виборчої комісії. Його колоритний вигляд, сива борода та піднятий у руці прапор стали одним із символів акцій.

Він зазвичай відкривав щоденний мітинг біля пам’ятного знаку захисникам України. Учасники співали гімн України, потім читали молитву «Отче наш» і її повторювали всі присутні в один голос. Також за пропозицією Михайла Свищо робили хвилину мовчання-пам’яті за загиблими українськими бійцями, це ще до того як запровадили Загальнонаціональну хвилину пам’яті. Потім журналіст розповідав новини з фронтів, все що важливо було на той момент. Також брали слово й інші присутні. Якась дівчина носила з собою пересувну колонку, з якої лунав Гімн та українські пісні, найбільш популярною у ті дні була – Байрактар. Прапорів України було дуже багато. Ніколи на патріотичних заходах їх так багато не було, навіть у День вишиванки чи у День Незалежності. Десь взялися плакати патріотичного і антиросійського спрямування.

А потім токмачани з гаслами «Слава Україні – Героям слава!», «Слава ЗСУ!» і «Токмак - це Україна!» підходили до штабу російських солдатів, який розташувався у приміщенні поліції. Кричали, щоб росіяни йшли додому. Також лунали популярні гасла про путіна та про російський корабель і, зрештою, токмацька новинка: «Зеленський - молодець, а путіну капець!».

Мітингуючих зовсім не стримувало те, що солдати біля поліції були озброєні і на даху міськради чергували 2-3 бійця з автоматами. У перший день, коли токмачани рухалися на росіян, чітко почулися два клацання затворами автоматів. Коли наступного дня, я зайшов до комунального підприємства «Контакт», куди перебрався міськвиконком, до мене підійшов голова місцевої організації "афганців" і запитав, хто організовує мітинги. Він мені почав закидати, що ось ви, мовляв, штовхаєте людей під автомати, і вчора троє солдатів дослали патрони в патронники (а я дійсно це чув). Я сказав, що організатор – народ. Справді, так і було. Сам народ і вихлюпнув свої емоції! Адже російська окупація зруйнувала життя кожній токмацькій родині.

Оскільки мітинги були спонтанні, то ми просили людей не підходити близько до озброєних солдатів. Але – де там! Першими не витримували жінки, а за ними й інші підходили впритул до росіян (хоча тоді більше там були осетини). Намагалися докричатися, просто щось сказати.

А апогеєм стали вихідні 7-8 березня, коли на мітинги прийшло 500-600 чоловік. На цих велелюдних зібраннях вирішили після мітингу йти колоною вулицями міста – щодня різними маршрутами, і у центрі, і по мікрорайону «Ахрамєєвка». А закінчували мітингом частіше біля «Книги памяті», біля пам’ятника на могилі загиблих у 1943 році солдатів, біля Шевченка. Тоді Тетяна Сивоконь зроблила оце фото, яке стало вже легендарним, а першим його опублікував сайт телебачення Данії. Такі мітинги проводили ще протягом двох тижнів. Збиралося вже менше - орієнтовно по 200 чоловік. Але ж цим принаймні показували наш настрій і несприйняття російської окупації. Жодної підтримки росії не було, принаймні публічно – може боялися, а може діяли, як вони все життя роблять – підло, нишком-тишком. Так, наприклад, кожного ранку на пам’ятнику, де ми збиралися, виявлялась заклеєною табличка «Захисникам Незалежності України». Я уникав спілкування з рашистами, не бачив у ньому сенсу взагалі. Але одна коротка розмова була. Під час мітингу біля поліції один їхній офіцер запитав: - Ви журналіст? Чи не хочете поговорити з комендантом?. - Навіщо? - питаю. - Про що говорити з окупантами? Він аж відверто образився: «Чому ми окупанти? Дивіться, прапори ваші ми не чіпаємо, мітингувати не забороняємо» - А чому ви тоді тут? - Ми в Києві вашу владу замінимо і все. - Так ми її обирали, чого ви нам будете вказувати... Така безпредметна розмова... Але згодом стало зрозуміло, що оскільки метою їх був Київ, вони на початках взагалі не планували у нас щось міняти. Вони не чинили звірств, як це було в Бучі, Ірпені, та й у всіх районах Київщини, Чернігівщини, Сумщини. Напевно у них була задача вдавати з себе «вежливых людей». Мабуть, думали, що на Запоріжжі їх зустрінуть хлібом-сіллю та будуть раді. А хто ж їм буде радий, якщо вони зруйнували життя кожного токмачанина? Окупантам стало доходити, що спротив є не тільки на фронті, а й у містах на мітингах. А з цього переможної картинки російським телеглядачам не покажеш. Ось коли вони побачили, що їх тут не сприймають, то і тактика їхня стала змінюватися. Тож у Токмаці з’явився підрозділ фсб, почали вишукувати і викрадати учасників АТО, стали приходити за депутатами, за волонтерами (досі у їхніх застінках Олександр Макаренко). Я виїхав з молодшим сином з Токмака у колоні з маріупольськими біженцями 18 березня, а до мене прийшли 21 березня вночі. Виламали ломами двері, очевидно, думали що я всередині, не відчиняю. Викрали всі мої документи і комп’ютер, можливо шукали якісь докази моєї діяльності.

А невдовзі припинилися й мітинги. 24 березня, коли токмачани прийшли на площу, її вже оточили російські солдати і нікого не пускали. Так, у нашому місті окупанти заборонили людям ходити, куди вони хочуть, говорити, що вони хочуть. Але Михайло Васильович Свищо ще кілька днів тримав одиночні пікети! Після цього викрадали десятки токмацьких патріотів, зокрема й учасників мітингів. На початку травня загинув міський голова Ігор Котелевський – одразу заявили про самовбивство, але в народі вперто говорять, що його застрелили. Також рашисти викрали лідера березневих протестів Михайла Свищо. Напевно не тільки через його патріотизм. Він ще є головою міської виборчої комісії, знавцем і аксакалом виборчого процесу. А у окупантів референдум чесно і по закону провести не виходить. Величезна кількість людей з Токмака вимушена була виїхати – офіційно близько 8 тисяч. Багато з тих, хто виїхав, докладають всіх зусиль для перемоги України. Більшість з тих, хто змушений залишатися, чекають на ЗСУ». Віталій Голод, Запорізька область.